Добровільна мобілізація з-за кордону: як саме і коли

Шановне панство, привіт!

Не надто слідкую за життям сабу, але знаю, що тут є вдосталь адекватних чоловіків, які наразі живуть за кордоном. Звертаюся саме до них.

Останнім часом переслідує досить очевидна думка: повернутися з-за кордону, аби добровільно мобілізуватися. Нащо це робити, і яка з того користь, гадаю, і так зрозуміло, тож одразу перейду до бекграунду.

Живу в ЄС, куди сплановано переїхав перед повномасштабною. Переїзд не був пов'язаним із війною, просто у певний момент вирішили з дружиною, що втомилися від холодної української зими, а скоро вже старість, і якщо не зараз, то коли? Довго готувалися, знали, куди і навіщо їдемо, і нам просто пощастило завершити переїзд до лютого.

Із вторгненням стало зрозуміло, що спокійним життям не пахне. Мрії про сад/город розвіялися, збереження пішли на військо, сам я повернувся до роботи, від якої тікав, але у якій можу бути корисним. З плином часу почав розуміти, що донати і користь – це добре, але хтось мусить змінювати військових на фронті. Почало муляти. Місяць за місяцем сором міцнішав, і останнім часом від нього вже нікуди тікати. З психотерапії знаю, що це некорисні думки, ну але так кожен може думати, і тоді стимулу захищати країну не буде ні в кого.

Власне, запитання: хлопці, які зараз перебувають за кордоном, чи думаєте ви про те ж саме?

Якщо думаєте, чи робили конкретні кроки? Можливо, дізнавалися, як саме будете мобілізуватися? Чи сформували список курсів, які треба пройти? Дізнавалися, що треба купити?

Одразу поясню кілька речей:

• Жодного негативу щодо чоловіків, які не хочуть мобілізації. Мені не соромно зізнатися, що я і сам далеко не герой, боягуз, і капець як не хочу воювати. Насправді останнє місце, куди б я хотів потрапити – це військо (з усією повагою до найкращих людей, які сьогодні це військо формують), але росіяни досі існують.
• Якби командування оголосило, що потребу в людях закрили, я би зітхнув з полегшенням. Але це мрії, натомість виснажені військові – цілком реальні.
• Я усвідомлюю, що мій досвід – це просто подарунок долі. Мені пощастило не бачити ракет і не чути Шахедів, моя сім’я у безпеці. Відчуваю велику емпатію і біль щодо співгромадян, які зараз в Україні, тож розумію, що частина коментарів може бути негативною, бо ми злі і виснажені. Але все ж закликаю утриматись від них. Цим постом я не шукаю валідації своїх страхів, мене лиш цікавить думка чоловіків, які опинилися у схожих умовах.